Я прочитав досить багато написаного як "за", так і "проти" внесених змін до відомих нам законів України. Безперечно, велика заслуга Володимира Євгеновича у тому, що він може проштовхувати закони. Але для мене особисто законотворчість – те саме, що й підготовка до публікації наукового матеріалу. Тому цей матеріал повинен бути виваженим, ретельно відредагованим, без помилок. "Ляпуси" та "очепятки" у друкованому матеріалі - чи то статті, чи то монографії - викликають певне негативне відношення до автора, і критика не заставляє на себе довго чекати в науковому колі.
 Я розумію, що Володимир Євгенович підготував цей законопроект, відстоюючи концепцію "абсолютної заповідності". Дуже добре, що підвищились штрафні санкції проти порушників природоохоронного законодавства. Крім того, порушено питання щодо кваліфікації директорів ПЗФ. Але не вихід обмежувати у наш час кандидатів на цю посаду лише спеціальностями "біологія, географія, екологія". Наприклад, чому не може бути гарним керівником "спеціаліст з екологічного права"? Або "лісник"? "Лісники" ближчі до заповідної справи ніж мікробіологи, генетики, ґрунтознавці, та спеціалісти із "екологічної паспортизації металургійного виробництва". Поки я не знаю жодного ВНЗУ, який випускає спеціалістів/магістрів за спеціальністю "Заповідна справа". Мені більше подобаються критерії до директорів, розроблені ЕкГ "Печеніги" (https://www.facebook.com/pechenegy/posts/1327832560572851). Ну то моя особиста думка, можна і посперечатися.
 Закони України повинні відображати думку більшості. В питанні щодо заповідників/заповідних зон (як-то "косити чи не косити") думка розходиться – це протистояння адептів "абсолютної заповідності" та прихильників "активних засобів охорони довкілля". І перші не у більшості.
 Моя особиста думка з цього приводу – неможливо застосовувати концепцію "абсолютної заповідності" у всіх випадках. Так, вона працює досить не погано на окремих заповідних територіях, але не можна її використовувати у порушених антропогенним впливом, пошкоджених місцевостях. Прикладом є і наш Парк – заповідна зона включає крейдяні виходи із раритетною, рідкісною рослинністю, життєві умови для якої формувались не один мільйон років. Але людська діяльність на суміжних територіях призводе до зміни цього середовища. Лісосмуги із робінії та сосни звичайної кожен рік виробляють насінний матеріал, який розповсюджується по крейдяним схилам і поступово заміщує крейдяну рослинність інтродукованими видами навіть іншої життєвої форми – на степ наступають чагарники та ліс. Тож без втручання у цей процес ми втратимо унікальні природні комплекси, а з ними і раритетну крейдяну флору. І це приклад лише одного найменшого у країні національного природного парку.
 Таким чином, цей законопроект, навіть враховуючи всі позитивні зміни, потребує доопрацювання із врахуванням висновків профільного департаменту Мінприроди, НАНУ, установ ПЗФ тощо.
(https://www.facebook.com/NationalParkDvurechanskyi/photos/a.519203988106743.139716.474310152596127/1641891745837956/?type=3&theater)